Страница: 3/4
Незважаючи на те, що канони вказували Константинопольському архієпископу місце після Римського папи, в «Новому Римі» стали розуміти «мета» (після) в значенні хронологічному, а не розрядному. Константинопольські першоієрархи, спираючись на підтримку візантійських імператорів, стали домагатися якщо не переваги, то щонайменше рівності в правах з Римськими єпископами, такої ж юрисдикції на Сході, яку Рим мав на Заході.
На противагу цьому в Римі все більш очевидно формувалося цілком визначене розуміння папства як особливих, встановлених Богом прав Римського єпископа у всій Вселенській Церкві. Зростання папізму особливо посилилося з падінням Західної Римської імперії, коли Римська Церква залишилася єдиним світочем у хаосі, що охопив Західну Європу. В творах папи Льва І Великого теорія абсолютного папського примату була вже виражена з максимальною чіткістю. За часів папи Льва IX з'явився фальшивий документ Оопайо Сопзіапііпі, в якому начебто імператор Константин визначив канонічні права папи над всією Християнською Церквою.
Приблизно з IX ст. у Римській Церкві починає формуватися догмат про безпомилковість повчання папи в справах віри та моралі, якщо він говорить з кафедри (ех саіЬегіга). В свою чергу, Константинопольський патріарх Фотій сформулював у своїй «Епаногозі» вчення про царську та патріаршу владу. Фотій наголошував на тому, що «патріарх є живим і одухотвореним образом Христа, який всіма своїми вчинками та словами виражає істину».
Не важко помітити, що обидві тенденції суперечили тому розумінню церковного устрою, яке склалося в епоху Вселенських Соборів.
Різко загострилися відносини між Римською та Константинопольською церквами в період правління патріарха Фотія (857-869 рр., 879-886 рр.; помер у 897 р.). Формальним приводом для цього загострення стали претензії Римської Церкви на юрисдикцію над Болгарією. Але фактично — непомірні амбіції патріарха Фотія, який у 879 році оголосив себе Вселенським патріархом і домагався створення теократичної монархії, вважаючи себе диним кандидатом на головування в ній (пізніше, в XI от., спробу оволодіти, крім духовної, також і державною владою зробив патріарх Михаш Керулларій). Патріарх Фотій вперше сформулював обрядові та догматичні відмінності Римської Церкви від церков Східних.
Останнє зіткнення Візантії з Римом сталося в середині XI ст. і означало повний розрив між Римською та Константинопольською церквами, який пізніше було названо Великим Церковним Розколом. Константинопольський архієпископ Михаіл Керулларій (1043-1058 рр.) надзвичайно енергійно прагнув підкорити собі Александрію, Антіохію та Єрусалим й одночасно зрівнятися в правах з Римським папою. Як і патріарх Фотій, Михаіл Керулларій огортає свої домагання догматичною оболонкою. Воднораз у листі до папи Льва IX (1048-1054 рр.) патріарх пише, що він згоден називати папу Вселенським патріархом (хоча Римський єпископ був так названий ще на Халкідонському Соборі), підтримувати єдність, навіть не звертаючи уваги на догматичні та обрядові відмінності (які не мають принципового значення), але папа визнає Константинопольського патріарха рівним йому в канонічних правах. І хоча папа Лев IX на той час потребував союзу з Візантією проти норманів, однак честь Римської кафедри для нього була вище над усе. Лев К відправив у 1054 році до Константинополя кардинала Гумберта (найосвіченіший теолог і каноніст того часу), канцлера Фрідріха, архієпископа Амальфійського Петра. Візантійський імператор Константан IX, прагнучи примирення сторін, влаштував колоквіум між кардиналом Гумбертом і богословом Студійського монастиря Микитою, тому що сам патріарх Михаїл Керулларій був слабеньким теологом. У результаті диспуту Никита визнав свою поразку. Але патріарх продовжував наполягати на своїх претензіях і підбурювати народ проти римських легатів. Був скликаний Собор, і патріарх вказав місце папським легатам позаду грецьких архієреїв, що було порушенням канонів і порядку диптиха. Тоді під час патріаршого богослужіння 15 липня 1054 року кардинал Гумберт, архієпископ Петро та канцлер Фрідріх поклали на вівтар Софіївського Собору буллу екскомунікації та анафеми щодо патріарха і його прихильників, яку вони склали як повноважні представники вже померлого на той час папи Льва IX. Після цього вони залишили столицю. Михаіл Керулларій запросив 'їх на новий колоквіум, передбачаючи вчинити над ними розправу руками підбурюваного натовпу. Імператор Константан IX, відчуваючи щось недобре, вимагав власної присутності на диспуті, тоді патріарх сам відмовився від колоквіуму. 20 липня 1054 року Михаіл Керулларій зачитав текст анафеми Римській Церкві. Сам патріарх вважав це остаточним розділенням церков. Але Александрія, Єрусалим і особливо Антіохія продовжували підтримувати тісні стосунки з Римом. Папа Стефан К (1057-1058 рр.) та імператор Священної Римської Імперії Генріх III запрошували Константинополь до єднання, на шо Михаіл Керулларій відповів відмовою.
Реферат опубликован: 31/03/2006