Візантійський ісихазм та давньоруська печерна аскеза

Страница: 7/10

3.1. Формування печерних осередків у Давній Русі.

Феномен печерного затворництва відіграє визначну роль в історії давньоруської Церкви та її духовної спадщини. Завдяки своїй надзвичайній формі Боговизнання підземна аскеза завжди привертала увагу адептів православ’я і знаходила численних послідовників серед чорного духовенства. Відома на Русі під назвою “затворництво” вона набула у різні часи щонайсуперечливіших характеристик: від захоплення до повного засудження. Печерне подвижництво вважається водночас мірилом праведного життя і єретичним марновірством. Однак в добу середньовіччя на Русі було багато печерних монастирів, чи окремих підземних церков.

Чернецтво у Давній Русі виникає як певна версія мучеництва. В Ближніх і Дальніх печерах досі зберігаються мощі 180 святих, переважно іноків цього монастиря. В 1643 році митрополит Петро Могила канонізував їх усіх, наказавши служити їм спільну відправу. З 1762 року згідно з ухвалою Святого Синоду києво-печерських святих було занесено до загальноцерковних місяцесловів.

У формуванні печерних осередків можна реконструювати певну стадіальність: самотнє пустельництво – “анахоретство”, колективне відлюдництво – “келіотство”, спільне проживання ченців у гуртожитку – “кіновіотство”. Печерне життя у давньому Києві було притаманне лише відлюдницьким осередкам, пустельникам, затвірникам, “келіотам”. Досягаючи гуртожитної стадії розвитку ченці залишали печерні помешкання й переселялись на поверхню.

Вважають, що печерництво на є оригінальним нашим винаходом (і Антонію, і Іларіону були відомі приклади Сходу, де іноки часто оселялись в печерах, які були видовбані у кам’яних боках гірських скель, були сухі і добре захищені від вітрів і за умов лагідного клімату були і досі є зручними житлами для відлюдників і навіть для цілих сільських та міських громад), але саме тут через суворий клімат воно стало особливим родом подвижництва. Оскільки існування у відкритій зовнішній печері, яка зимою могла бути занесена снігом і не утримувала тепла, було не можливим – аскети заглиблювалися в землю. Проте так організм був приречений на виснажливе існування: серед вічної вогкості, без світла і свіжого повітря. Подвигом ставало проживання у таких підземеллях, не характерних для аскетів сходу.

Безліч згадок підземних осель зустрічали давньоруські читачі у перекладній агіографічній літературі (наприклад, у Нестеровому “Життії Феодосія” є таке посилання на життєпис Савви Освяченого, де згадується чудесне обретіння останнім “Богом здатної печери”).

Печерні поселення часто були лабіринтами, заглибленими у товщу лісових масивів, натомість скельні монастирі розростались вздовж поверхні гірського схилу. Побут крихітних камер чи змієподібних галерей був додатковим чинником аскези: за ліжка правили неширокі дошки на материкових лежаках; на стінах були графіті (замість іконографіки). Одяг, хоча і наслідував канонічний чернечий, але був здебільшого саморобним, перешитим з мерського. Взуття сплітали з лози або коноплі. Часто для смирення ченці носили стальні вериги під одягом, які мали дуже велику вагу і натирали криваві рани на тілі. Деякі відлюдники, щоб завжди пам’ятати про смерть ставили в келії труну.

У розповіді Патерика печерництво неодноразово поєднується із затвірництвом. Затвори були у печерах, часом у наземних монастирських келіях. Печерні затворники (Ісаакій, Нікита, Лаврентій, Іоанн) у неймовірному пості та самоумертвлінні проводили у землі десятки років.

Досить специфічно склався побут київських печерних скитів XV – XVIII ст. (різновид довільного але тимчасового печерного затвірництва), які утворювались при великих гуртожитних монастирях і були місцями “заслань” схильної до відлюдництва й придатної до спільного життя чернечої браті. Пустельництво тут було умовним, але все ж в основі всіх напрямків його була філософія аскетизму. Щоправда київські печерники у молитовній зосередженості намагались обійтись без допоміжних фізичних вправ.

Усі відлюдники XI – XVII ст. намагались реалізувати себе у печерництві. Найдавніші київські монастирі, що виникали у XI – XІI ст., на думку Бобровського, були пов’язані із загальним процесом християнізації і носили місіонерський характер. Поява печерних осередків у XIV –XV ст. – це поширення у Середньому Подніпров’ї оновленого візантійського ісихазму в тлумаченні болгарського чернецтва. Нарешті, третя хвиля київського печерництва XVII –XVIII ст. – це повернення до Києва російського варіанту оновленого ісихазму – вчення “незискливості” Ніла Сорського, адаптоване до потреб скитового чернецтва.

Реферат опубликован: 24/07/2009